— Так і гуляю. Раз-два! Раз-два!
І я почав марширувати по хаті. А Мінасов дивився за мною й щасливо сміявся.
Потім на мене раптом упала втома. Я сів і сперся головою об стіл.
— А ваша голова часом не спалить столу? — вмить заклопотано спитав жандарм.
Я злякано підвівся й подивився на стіл. Ні, він був цілий.
— Не сідайте більше, ходіть, — порадив мені жандарм.
— Ходити? Добре, я ходитиму.
І я почав ходити. Я ходив, співав, говорив усе, що мені приходило в голову, а Мінасов слухав, піддержував мене і непомітно для себе починав куняти. Голова його якось відразу, як перерізана на горлі, впадала на груди і він на хвилину засинав. Потім, пробуджений моїм стуком або криком, підводив її, слідкував за мною й знову засинав.
Годині о другій стало зовсім тихо на станції. Останній поїзд пішов, грюкнули останні двері під низом, замовк дзенькіт телеграфа, тиша ночи залила усі куточки. Тільки я ходив під кам'яною шапкою й з гарячою головою, з нелюдським напруженням вів свою останню справу.
Жандарм уже спав, не чуючи нічого: ні стуку шклянки об карафку, ні топоту ніг, ні мого кликання. Рот йому роззявився і рідкі, злегка почорнілі зуби вишкірялись, як у здохлої собаки.
Я кільки разів зупинявся, брав карафку і робив пробу. Зносив руку високо над головою й прицілявся. Так, помилки не буде: карафка впаде якраз своїм масивним кінцем йому на висок. Тільки хрясне подла голова!..
