Тихо. Ось чути глухе тупотіння копит за тюремною стіною, грюкіт екіпажа, і знову стихає. І в унісон цій тиші з якогось вікна ледве чути трохи хриплий спів:
Ах ти, доле, моя доле,
безталанна ти моя,
чи не ти це, моя доле,
до Сибіру довела?
Постаті в вікнах злегка ворушаться, повертають на спів голови і тихо слухають ту знайому, ту сумну і рідну мелодію. А голос тужливо виводить, мов плаче:
ькому наказу
опинився я в тюрмі,
і минають без надії
молодії дні мої…
І, наче придавлений тугою, голос змовкає, а постаті, нерухомі й задумливо-смутні, не міняють поз і мов чекають. І знову голос, злегка хрипкий, ледве чутний сумно жаліється:
Там, за стіною, на волі бажаній,
в полі народньої, лютої брані
будуть брати й вороги помирать,
я-ж, мій вознице, буду лиш ждать.
І здається, що бересток і липа дрижать від жалю і, нахиливши одне до одного свої кучеряві голови, журно слухають пісню блідих, закутих людей. І сонце, неначе засоромившись своєї добродушности, все червоне й сумне, сховалось за високу тополю.
Раптом одна з постатів, що стояла біля перістої будки й задумливо погладжувала рукою «щось блискуче», рушає з місця й починає ходити під вікнами, нерішуче поглядаючи на співця. Нарешті, вона зупиняється, підводить догори голову й несміло говорить:
— Земляк!.. Слиш!.. Довольно пєсні іграть…
Але «земляк» не чує. Сині, великі, змучені очі його наче впилися у небо, у вільні хмаринки; а губи
