Перейти до вмісту

Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/80

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

гірко скривлені, ледве ворушаться і мало не шепочуть:

Будуть минать там роки за роками,
буду забутий я навіть братами,
будуть вже инших в тюрму провожать,
я-ж, мій вознице, все буду ждать.

Постать вартового ще трохи стоїть недвижимо, наче   сама заслухавшись стогону душі, потім враз задира голову й рішуче говорить:

— Слиш, земляк! Не шуми!

— Та одчепись ти від його ради бога! — вмить роздратовано чується з вікна сусіди співця. — Хай співає!

— Не приказано пєсні іграть…

— Мало чого «не приказано»! «Не приказано» людей убивать, а ти ось стоїш з винтовкою і готовий що-хвилини бить і колоть. Хай поспіває трохи… А ти послухай краще і не надокучай…

Але співець і сам перестає. Він глибоко зідхає, переводить очі вниз і, весело посміхаючись, кричить сусідові:

— Андрію!.. Андрію!,.

— Га?

— Сіно[1] є?

— Кий чорт! Тільки дві грудочки льоду…[2]

— Ну?

— Їй-богу!

— Погано… Страшенно рибки хочеться…[3]

Вартового ця розмова страшенно турбує, турбує тим паче, що в ній чується щось незрозуміле для його, а, значить, «не приказане». Худе, засмажене лице його з випнутими наперед щелепами хутко повертається за кожним словом сусідів і на йому видно напружене бажання зрозуміти.

 
  1. Сіно — на тюремній мові — тютюн.
  2. Лід — сірники.
  3. Хочеться рибки — хочеться курити.