гірко скривлені, ледве ворушаться і мало не шепочуть:
Будуть минать там роки за роками,
буду забутий я навіть братами,
будуть вже инших в тюрму провожать,
я-ж, мій вознице, все буду ждать.
Постать вартового ще трохи стоїть недвижимо, наче сама заслухавшись стогону душі, потім враз задира голову й рішуче говорить:
— Слиш, земляк! Не шуми!
— Та одчепись ти від його ради бога! — вмить роздратовано чується з вікна сусіди співця. — Хай співає!
— Не приказано пєсні іграть…
— Мало чого «не приказано»! «Не приказано» людей убивать, а ти ось стоїш з винтовкою і готовий що-хвилини бить і колоть. Хай поспіває трохи… А ти послухай краще і не надокучай…
Але співець і сам перестає. Він глибоко зідхає, переводить очі вниз і, весело посміхаючись, кричить сусідові:
— Андрію!.. Андрію!,.
— Га?
— Сіно[1] є?
— Кий чорт! Тільки дві грудочки льоду…[2]
— Ну?
— Їй-богу!
— Погано… Страшенно рибки хочеться…[3]
Вартового ця розмова страшенно турбує, турбує тим паче, що в ній чується щось незрозуміле для його, а, значить, «не приказане». Худе, засмажене лице його з випнутими наперед щелепами хутко повертається за кожним словом сусідів і на йому видно напружене бажання зрозуміти.
