— А у Петі є?
— Не знаю… Спитайте… Петя!
— Що-о?
— Сіно є?
— Що-о?? Не чую!
— Сі-но є?
Вартовий ще стурбованіше дивиться на вікна і, нарешті, злякано кричить:
— Слиш, земляк! Не кричи!
— Я пи-та-ю: є у вас сі-но?
— А, сіно!.. Ні, нема. У мене-ж учора провалилось[1] усе…
— Земляк! Слиш? довольно разговаривать!
— Та ну? — сміється Петя. — Вже й «довольно»? Ми-ж тільки почали!
— Не полагаєтьця разговаривать…
— То-ж через що?
— Не приказано.
— Хм… Причина важна… Ну, а як ми все таки будемо «разговаривать», тоді що буде?
— Тоді побачиш… — бурмоче вартовий.
— Що-ж я побачу?
— А то, що як доложу караульному начальнику, що не слухаєтесь, то й набавить ще суток сім. От і побачиш!
— Та не може бути?! Ха-ха-ха!.. Андрію, чули?
Але з Андрієвого вікна вже чути веселий сміх. Хутко простацька погроза вартового «по телеграфу» передається у всі вікна і постаті помалу оживають. Чується потроху розмова, сміх, перегукування. Тиша, налякана гомоном, ховається за високу стіну і в маленькому подвір'ї стає шумно. Вартовим тепер клопіт. Вони ходять од вікна до вікна, кричать, погрожують
- ↑ Провалилось — забрано при трусі.
