«визвать разводящого»[1] і ввесь час боязко поглядають на вікно нижнього поверху, де часом видніється постать караульного офіцера.
А в верхніх вікнах то там, то там тільки й чути:
— Миколо!
— Га?
— Чом на прохід не йдете?
— Не пускають.
— Бийте в двері.
— Не помагає.
— А табуреткою?
— Стукав… Обіщає в темний карцер заперти.
Або:
— Дя-дя!!
— А-а?
— Пришліть рибки!
— До-обре.
— Право-ліво? так?
— Так!
— Довольно зєвать!.. [2] Слиш, ти? Земляк!
Але «земляки» мов не чують, тільки Петя добродушно з докором хитає головою й поважно говорить до вартового:
— Ех, землячок, землячок! бога ти забув, їй-богу, брат, бога забув. Ну, як-же не «разговаривать?» Пташка божа і та розговарює, а то-ж люди. Ти, братіку, подумай про це, а тоді кричи. А то: «не розговаривай!» Хіба-ж так можна? Коли-б ми кричали, або ґрати ламали — ну, тоді кричи, а то-ж балакаємо. Балакать можна… Не голосно, потихеньку… Сам колись сидіти будеш, побачиш, як гарно…
— Ні, він не буде сидіти, він бога за бороду піймав! — вставляє Андрій.
