товець, люто витріщивши очі, з незрозумілою ненавистю стоїть з піднятою винтовкою й важко дихає.
— Не смій бити!.. — несеться з вікон. — Пусти винтовку!
— Таскай його!.. — хрипить офіцер. — Ви чого стоїте?! — раптом озирається він до конвойних на ґанку. Ті стріпуються і, плигаючи зі східців, біжать до Степана й починають товпитись біля його.
— Хапай за руки, за ноги! Неси христопродавця в темний!
І от вони — ті, що дивились на цього «важного» такими добрими, ласкавими очима, ті, що так зідхали, прислухаючись до його мови, тепер вони дикі, злі, люто хапають його за руки, за ноги, сопуть, шарпають і, покірливо поглядаючи на свого начальника, починають нести до ґанку. Через хвилину під страшенний крик безсилої злости і гніву, що несеться з вікон, всі зникають у дверях, товплячись і незґрабно ступаючи.
Вартовий з випнутими щелепами боязко дивиться в спину офіцерові і з ненавистю погляда на вікна.
Раптом офіцер знову з'являється на ґанку і, звертаючись до вартових, кричить:
— Вартові! Слухать мого наказу: почуєш хоч одне слово з вікон, стріляй. Три рази перестережи і стріляй. Чуєте?
— Так точно, ваше благородіє! — витягуються вартові.
У вікнах тихо. Офіцер зникає. Настає глибока, гнітюча тиша. Вартові ходять рівною, твердою ходою, одноманітно постукуючи підборами і пильно поглядаючи угору, на цих блідих, патлатих людей, які наче прикипіли в німому, повному одчаю безсиллі до ґрат і навіть не ворушаться, ніби вони витратили всі сили на цей одчай.
