— Ні! Так неможливо! — враз скрикує Петро. — Так неможливо!.. Я не можу більше так… Я… це… просто… Я пропоную голодовку!
— Довольно разговаривать! — кричить сурово вартовий,
— А що? стрілять будеш? — в'яло питає Андрій. — Стріляй, земляк, слухайся начальства, нам все одно — гірше не буде.
— Не пройде голодовка, — так-же в'яло говорить він до Петра. — Не дадуть голодать; звелять і будуть силою гудувати.
— Не разговаривай — рішуче знімає з плеча винтовку вартовий і націляється.
— Стріляй, земляк, стріляй, не бійсь! — байдуже так само в'яло говорить Петро і, обхопивши руками ґрату безсило притулившись до неї лицем, замирає.
Тихо. Місяць, що перше виднівся на голубому небі, як маленький білий шрам, зробився жовтішим і небо потемнішало. Сонце сховалось і в подвір'ї стає ще затишніше.
— Так що-ж, земляк? — раптом тихо чується з Петіного вікна. — Будеш стрілять?
— А що? пожалію, думаєш? — буркає вартовий.
— За що-ж ти будеш стрілять?
— А що-ж мені за вас під суд іти? Тоже!
— Та хіба-ж ми тобі яке зло зробили?
— Не разговаривай!
— Ех, земляк, земляк!..
— Слиш, ти? Говорят тебє, не зєвай!
— Та плюньте, Петя, — безсило говорить Андрій. — Охота вам…
За стіною тюрми чується ніжний-ніжний згук мандоліни. Хтось, мабуть, іде в поле. А на подвір'ї так хмуро, так гнітюче тихо. Місяця не видно, він наче
