горить густо-чорвоним світлом. Дуже можливо, що це якраз вікно її кімнати.
Повз мене вже кілька разів проходить нічний сторож із мідною бляхою на кашкеті. Він тягуче й мовчки озирає мене й помалу відходить.
Хочеться їсти й пити. В портсиґарі тільки декільки циґарок. Хиба́ поїхати додому, під'їсти, поспати трохи та рано-вранці приїхати сюди? Я усміхаюсь. Це було б подібне до «голодовки» ув'язнених, які потай «під'їдають».
Знов іде сторож, знову пильно придивляється й, нарешті, глухо питає:
— А ви, господін, що тут сидите?
— Вподобалось!
— Не полагається тут сидіть!
— Через що?
— Через те, що нема чого вам тут сидіть!
— А ти звідки знаєш, що нема чого?
Сторож мовчить, немов би міркуючи, що йому в такім випадку «полагається» робити. І, нічого не придумавши, знов іде далі, бурмочучи:
— Вподобалось! Вподобається, як покличу городовика… Тоже фраєр! Уподобалось!
Справді, на вулицях, здається, забороняється спати. А цей охоронець може сказати, що я сплю. Встаю й починаю проходжуватись. Червоне вікно світиться. З ним усе ж таки веселіще. Закурюю і при світлі сірника дивлюсь на годинника. Господи, тільки чверть на другу! Що ж я робитиму тут до ранку?! Плюнути хиба́ на все це?
Але я знаю, що не плюну. Коли я так піду, то вже ніколи більш не насмілюсь підійти до неї, навіть у казці.
