«Але на віщо вона мені? Що за септиментальности? Чи я студент першого року, чи що? Ото, подумаєш, Еспанець який! Ще б ґітару в цирульника позичити для сього… Йди, брате, спати!»
Але, замісць того, я сідаю па східці, спіраю голову на руку й сиджу. Йде хтось згори помалу й важко. Сторож! Коли він рівняється зо мною, я виймаю карбованця й даю йому.
— Слухай, чоловіче добрий! Я пішов у заклад, що просиджу тут двоє суток. Розумієш? Я не злодій, і ти мене не бійся!… Злодії, на жаль, так не роблять!… Ну, бери, бери, чого там!
Сторож нерішуче бере гроші й бурмотить:
— Та я нічого!… Ну, када ж нам теж приказують…
Він іще варнякає щось собі там у темноті, але я не слухаю. Мене хилить до сну.
|
|
Я прокидаюсь од штовхання в плече. Здивовано розплющую очі й озираюсь: якась незнайома, пустоширока вулиця; вгорі ніжно-малинова хмаринка, а біля мене дворник із мітлою.
— Тут спать ніззя, господін!... — строго говорить він і підозріло оглядає мене. На другому боці стоїть другий дворник і, позіхаючи, з цікавостю дивиться на нас. Я встаю, витягаю з кишені декілька срібних монет і мовчки тикаю їх у руку дворникові. Він бере їх, не дякує, й усе-таки оглядає мене.
— Ну, чого дивишся? — сердито кажу я. — Не бачив чоловіка? А ще дворник називаєшся! Роби своє діло!
Сердитий тон зразу викликає в його повагу і страх
