мірної ввічливости, чи пустуючи, він перехиляється й занадто відстобурчує зад.
— Чаю хочете? Ходіть, дам вам чаю з рожевим варенням! Любите рожеве варення? — говорить дама злегка відривчасто. В неї, я помічаю, рот увесь час злегка роззявлений; мабуть, у неї астма.
Ідемо в їдальню. Лисуватий добродій, себто, Семен Семенович Шипун, обнявши Шапочку за стан, щось шопоче їй, близько прихиливши до неї цапине лице. Шапочка, мабуть, соромиться, бо виривається, витягає до Семена Семеновича губи, як то роблять діти до поцілунку, прижмурює очі й хитає з боку на бік головою:
— Ах, який здогадливий! — каже вона голосно.
Я думаю, що вони про мене балакають, і соромливість Шапочки приємна мені. Взагалі, я почуваю себе надзвичайно легко і спокійно з ними.
Вузька, висока кімната; над столом лямпа з величезним, шовковим абажуром; стільці з рівними, високими спинками, стільці, на яких сидиш, як у фотоґрафа; у глибині якісь шафи, столики, канапки. Все дуже сім'єво, поважно, зручно. На столі сила ваз із тісточками, вареннями, сушеною садовиною; все, видно, свого виробу. Я дивлюсь на масні, дуже червоні губи Семена Семеновича й думаю, що він повинен уміти добре попоїсти й випити.
Він підсадовлюється до мене й не то насмішкувато, не то з великим співчуттям питає:
— Скажіть, будь ласка, а вам часом не було трошки нудненько там?
Замісць мене, відповідає Марія Пилипівна:
— Не суди, серденько, по собі! Нудно, коли робиш щось без мети.
