— Не дивіться мені в рот! — скоромовкою холодно і владно кидає вона мені.
Я від несподіванки ніяковію, а Семен Семенович мовчки, з усмішкою підморгує мені на Шапочку, немов кажучи: «А що? Дістав, голубе?»
Марія Пилипівна, що акомпанує Галі, з усмішкою прикушує губу й уважно, навіть напружено, дивиться в ноти. Е, Шапочка тут командує!
— Не хочу більше! — раптом каже вона і, склавши ноти, кидає їх на рояль.
Ні Марія Пилипівна, ні Семен Семенович не прохають співати ще, — мабуть, цього не дозволяється в Шапочки.
Коли я, нарешті, прощаюсь, чується дзвінок, і входить двоє ґімназистів. Один горбоносий, з пухкими губами, рудявий і маленький. Другий — товстенький, смаглявий, з дуже чорними, круглими, живими очима. Мене знайомлять із ними. Це сини Марії Пилипівни та Семена Семеновича.
Я одягаюсь, а вони всі стоять довкола мене в передпокою. Семен Семенович пускає якийсь дотеп, приємний Шапочці, і вона витягає трубочкою губи й замішано крутить головою. Потім раптом витягає до його все лице і сміється. І зразу вона стає ясна, довірлива, отверта. А в мене таке вражіння, що Шапочка широко розставляє руки, немов для обіймів…
|
|
— Ви вже прийшли?! Та ви ж позавчора були!
Покоївка спускає очі додолу і швидче виходить із передпокою, щоб не засміятися при панночці.
— Дуже прохаю вибачення, Ганно Пилипівно, але…
