коли ти дійшов уже до такого. Так не можна! Треба взяти себе до рук. І щобудь одне рішити: так, або так. Не віриш мені й Соні? Розходься! Рви все, виривай із себе, шматуй, топчи! Або ж вирви й пошматуй непотрібні, шкідливі сумніви й не муч ні себе, ні других! Будь мужчиною! Я тобі сказав усю правду. Чи ти маєш ще якінебудь підозріння про Соню? За ввесь час вашого подружжя, чи ти помічав щонебудь за нею?
— Ні, не помічав, але…
— Так отже ніяких «але»! Ніяких! Бо при бажанню можна що-хоч вигадати. Ти просто знервувався, тай годі. Правда, й мені, й Соні слід би було з самого початку розказати тобі все. А, крім того, не слід би було ставити одне до одного в такі дружні відносини. Та до того ще Соня не більше, як женщина. Можливо, що їй часом було досадно, що в мене до неї все вже минуло. Але не через те було їй досадно, що до мене щось почувала, а чисто по-жіночому, з жіночої амбіції.. Та й ти сам, може, трохи винен. Може, ти не досить уважний був до неї, ніжний. Часом ти зраджував її, згадай! Може, вона якось про це довідалась. І через те в вас попсувалися трохи відносини. Всі ці причини, голубе, треба брати на увагу…
— Мої зради не могли принести дітей у сім'ю… — похмуро каже Сосницький і знов бере корок зо столу.
— Звичайно! Але я не про дітей кажу, а про те, що ти невірно обґрунтовуєш свої підозріння. Ти не докопуєшся в них правди, а догоджаєш їм. Я маю нахил думати, що ти навіть почуваєш якусь хвору насолоду від них, гірку, болючу…
Сосницький зиркає на мене так швидко й без обурення, що я змовкаю й зараз же сміюсь.
— А що? Вгадав? Ти сам ловив себе на цьому?
