Він шпурляє корком у куток і поривчасто підводиться, не кажучи нічого.
— Бачиш, Дмитре! Та коли вже ти приводиш такий очевидячки-безглуздий доказ, як подібність Андрійка до мене, то тут уже ясно, що ти в усьому намагаєшся знайти щонебудь болюче, навіть там, де абсолютно нема нічого. Ну, сам же подумай, згадай! У чому ця подібність? Та він же викапана мати! Це кожному видно. А надто верхня частина лиця. А нижня, губи, підборіддя — твоє. А характер? Увесь твій. Твоя манера підводити очі догори, як сердишся. Це ж у роду в вас, правда? Мені казала Соня.
— Це можна й запозичити…
— Ну, голубе, всього не запозичиш. А манера усміхатись? Оці занадто задерті куточки губ? Це чисто фізична особливість, її не придбаєш запозиченням.
Кажучи це, я сам починаю вірити й почуваю, що мені й боляче, й легко, і здається, що з Сонею, справді, нічого не було ніколи. І Сосницький стає ближчий мені, симпатичніщий. Я встаю, ловлю його й обіймаю за плечі.
— Ех, Дмитрику, плюнь ти на всі ці дурні думки! Їй-Богу! Вір мені! Ну, на віщо я став би обдурювати тебе? Боявся б удержувати Андрійка? Та що ж ти гадаєш собі, коли б він був мій, я б не приняв його з радостю, з захватом? Хиба́ б я не любив його ще дужче? Ну, сам же ти подумай, чудний ти чоловіче!
Сосницький стоїть і дивиться в землю. Потім раптом визволяється зпід моєї руки, повертається до мене, дивиться в лице й несподівано усміхається, задравши догори куточки вуст. І тепер мені виразно видно, що Андрійко дуже подібний до його.
