— Як то з жінкою?! З Варварою Хведорівною?!
— Атож! Тижнів два вже.
Вона говорить про це так, неначе він перебрався на инше помешкання, та й годі.
Ми стоїмо серед тротуару й заваджаємо проходити людям. Я схвильовано дивлюсь на Олександру Михайлівну, а вона відходить до стіни, щоб уступитись комусь із дороги.
До самого її будинку я не можу очутитись і завдаю їй ріжні питання. Вона відповідає з байдужою, точною чемностю.
— Зайдете? — зупинившись біля ґанку, питає вона.
Я приймаю її запрошення.
Та сама маленька, сумирненька кімнатка. Я сідаю в низенький, округлий, немов дитячий фотельчик із короткою спинкою й оглядаю знайому, простеньку обстанову. І тепер мені здається, що я все розумію. Мене проймає ущіплива досада й образа, немов хто вчинив мені кривду.
— Слабодуха, паршивенька людина та й годі! — різько кажу я.
— Ні, це невірно, — спокійно й обдумано каже Олександра Михайлівна й ретельно змітає довгим віничком порох із поличок етажерки. Я з досадою стежу за нею й думаю: через що це старі парубки та дівки такі хоробливо охайні? От, од неї пішов коханий чоловік, їй зруйновано останню надію на людське життя, а вона, прийшовши додому, насамперед кидається змітати порох, обдмухувати якісь нікому непотрібні, паршивенькі статуетки. І робить це з таким заклопотаним виглядом та ввагою, ніби, не знати, яке важне діло робить.
