— Ні, це вірно, Олександро Михайлівно. Безвільна, слабка людина.
— Ні, Якове Василевичу, він зробив, як сильна людина, мужньо і з самопожертвою.
— Е, дайте спокій, Їй-Богу! Яка тут самопожертва? Та, коли хочете, може, й самопожертва: принести себе, дитину й вас у жертву злій, ледачій, нікчемній бабі. Це, справді, жертва! Так, це не кожний може зробити, ви маєте рацію. А ви, вибачте мені, виправдовуєте його тільки через те, що вже більш нічого не маєте сказати.
Олександра Михайлівна здивовано повертається до мене з віничком у руці й каже:
— Простіть, Якове Василевичу, я ввесь час не похваляла його вчинків і стояла на тому, щоб він вернувся у свою родину.
— Так, і можете бути задоволені: ви туди направили його.
— Коли так, то я задоволена.
Я дивлюся на неї й милуюся нею. Фіолетові западини роблять її очі глибшими, більше строгими. Жовтизна її носа нагадує мені старі ікони. Точність, виточена правильність ліній викликає в мене чуття дивної радости, хвилювання й туги. Коли б зігнати з її обличчя вираз закостенілої незайманости, дати фарби цьому прекрасному обличчю й руху ще молодому тілу, яка ж тоді була б з неї гарна жінка!
— Ех, Олександро Михайлівно, Олександро Михайлівно! Що ви робите?
— Що саме?
— На віщо ви губите себе? Для чого? Кому це потрібне?
Вона розгортає пакуночок. У йому трошки шинки, корнішони, булочка. Олександра Михайлівна кладе