— Ну, їдьмо!
— От так би й давно!
Я підвожу його до дому Олександри Михайлівни, прощаюсь, і пішки вертаюсь назад. Без мене вони краще збалакаються. Я потираю руки й весело усміхаюсь, уявляючи собі величну Варварочку.
|
|
Вечір темний, задумливо-тихий, притомлений. Небо, як густо-синій шовк; на йому хтось розсипав живе срібло, й воно розбилось на безліч дрібних, тремких крапельок, що відбивають блакитним, зеленим і жовтяво-червоним світлом. Затишно й мирно під цим темним покровом.
І що ближче я підходжу до дому Шапочки, то тепліще й журніще стає моє почування звязку з небом, будинками, розчиненими вікнами. Мені здається, що я можу ввійти в кожний з цих домів, заговорити з тими людьми, що миготять у вікнах, і вони відповідатимуть мені просто, привітно, трохи сумовито.
От і дім Шапочки. Її вікно темне; темно й у вітальні, — мабуть, усі сидять у їдальні. Он червоне вікно, яке було мені таким близьким та хвилюючим у «ніч стояння». До Шапочки не можна йти сьогодні, — я вже був у неї свої два рази цього тижня.
Я сідаю на лаву біля воріт якогось будинку. Паркани палісадників із двох боків утворюють темний коридор з зеленим дахом дерев. По освітленому тротуарі на десять кроків од мене проходять люде; їм мене не видко, а я стежу за ними, поки вони не ховаються за палісадниками. Брук блищить од світла ліхтарів. Десь грають на басолі, й її згуки подібні до грудного, низького жіночого голосу.
