Я думаю про Шуру, Панаса Павловича, Варвару, але вже нема ні зловтіхи, ні задоволення, неначе я виїхав з міста кудись далеко й на довго.
По тротуарі цокають чиїсь кроки, міркуючи по згуку, жіночі. Постукують нехапливо, ліниво. З'являється біла сукня, знайома торбинка й, нарешті, вся Шапочка в білому, мережаному капелюсі. Я притьмом устаю й мимохіть гукаю голосно:
— Ганно Пилипівно!
Шапочка повертає голову й зупиняється, вдивляючись у мене. Я похапцем підходжу до неї.
— А, це ви? — каже вона протягом. — Знову блукаєте?
В голосі незвична, невластива їй утома й повільність.
— Ви там сиділи? Я теж хочу посидіти.
І простує до воріт.
— Сідайте й мовчіть! Я не хочу балакать.
Сердиті, тужні нотки; рухи мляві, знеможені, як у п'яної. Торбинку вона кидає на лаву і спиною спірається на стіну. Зпід капелюха в півтьмі мені видно тільки шматочок щоки, вуста й підборіддя. Губи заломлені гидливо і здаються спухлими. Від неї йде теплий, молочний запах, як од дітей. Я почуваю зворушення, жалощі, й мені хочеться всадовити її зручніще, прикрити чимнебудь, погладити по стомлено-кинених на коліна руках і спитати: «Що з моєю Шапочкою? Що з моєю маленькою дитинкою?»
— Розкисла я! — раптом жалібно й сердито каже вона. — Казала ж, не треба йти на музику!
Я мовчу й обережно беру торбинку, почуваючи до неї рідну ніжність. Срібне плетіння м'ягко, податливо гнеться в моїх руках. Намацується щось тверде, ма-
