Раптом Шапочка схоплюється, з огидою шпурляє листа додолу й, не дивлячись на мене, питає відривчасто:
— Що ж ви тепер?
Я мовчу. Що я можу їй сказати?
— Ну, що ж ви гадаєте робити? Відповідайте!
— Не знаю! Нічого не думав!
Шапочка робить декілька кроків по хаті, зачиняє двері шафи з книжками, підіймає стілець і сідає на його. Потім рвучко встає, простує до мене, але вже біля самого столу повертає вбік і зупиняється біля стіни, поклавши на неї руку і притулившись до руки чолом.
Я з дивуванням слідкую за нею. Я не смію, не можу вірити догадкам, що миготять у мені.
— Ганно Пилипівно!
Вона різько відривається від стіни, йде до канапи й сердито питає:
— Ну, що?
Тепер я вже не можу сказати того, що сказав би, коли б вона стояла там далі. Моє хвилювання згасає, і знову млісна слабкість і тупість обгортають, як брудним, товстим павутинням, мозок.
Шапочка бере муфту й, повісивши її на одну руку, підходить до мене.
— Ну, що? Погрались? — тихо і злісно-насмішкувато каже вона. — Бачите?
Мене навіть не дивує ця несподівана злість, така чужа їй.
— Так, погрався!... — машинально кажу я.
Мене хилить лягти, — сидіти трудно. Я переходжу на канапу й, забувши попрохати вибачення, лягаю. Звідти бачу, як Шапочка довго стоїть спи-
