ною до мене, похиливши голову й пустивши руку здовж тіла. Я заплющую очі і з якимсь блаженним безвіллям оддаюсь теплій знемозі.
|
|
Коли я прокидаюсь, Шапочки нема в хаті. Таксамо валяються долі клаптики паперу, скло, недолімки столика. На столі горить лямпа затишно й ясно. Я хутко сідаю й одразу все пригадую.
Але нема вже ні люті, ні апатії, — мій стан нагадує мені знову тюрму, але вже по арешті: холодна, покірна, безнадійна туга і свідомість цілковитої відірваности від минулого.
Дивлюсь на годинника: за чверть восьма. Це мене дивує, — всього години зо три минуло від того часу, як я одержав листа.
Але за те до Клавдії ще сьогодні можна встигнути.
Я находжу долі її листа, читаю адресу, потім напружено пригадую, що́ ще треба зробити. Ввесь час здається, що я вже думав про це, знав, та забув. Ага, так, — грошей!
Недалеко від дому Клавдії Петрівни я раптом злякано здригуюсь усередині: адже я зараз побачу мого сина! І теж, неначе я вже й про це думав, виразно в'являю собі голе, оранжево-червоне тільце з фіолетовими зігнутими пальчиками. Воно чогось вигинається, немов вириваючись із чиїхсь рук. Мій ляк переходить у напружене замішання, з якого я вже не виходжу до самого порогу Клавдиної кватири.
Ось вона, нарешті! Двері оббиті полупленою чорною цератою й повстиною. На сходах солонкуватокислий запах ґазу, вохкости, бідноти. Дзвінок дротяний із держальцем, обмотаним папером. На саморобній
