картці, пришпиленій цвяшечками до церати, написано рукою: «Ольга Петрівна Любченко». Я з дивуванням думаю, що й Клавдія Петрівна теж колись звалася Любченко.
Обережно дзвоню. І коли чується згук дзвоника, подібний до дзвінкого, заливчастого гавкоту крихітної собачки, мені раптом приходить на думку: що ж я скажу їм, як триматимуся з ними?
Клацає замок, і двері відчиняються. На мене шугає спертим, теплим, парним повітрям, як із пральні. В півтемному, мініятюрному передпокою стоїть Клавдія Петрівна, рівно, злякано наставивши на мене скла пенсне. За її спиною на стіні висить лямпочка, і здається, що це від неї таке повітря.
Нічого не кажучи, не вітаючись, я входжу в передпокій з таким виглядом, ніби виходив на часинку. Це не передпокій, а вузенький, довгий коридорчик, у який виходить кілька дверей кімнат. З одних дверей падає на півтемну підлогу і стіну простокутна смуга світла. Звідти, мабуть, і вийшла Клавдія Петрівна. Я роздягаюсь, і мене вражає тиша в кімнаті. Я сподівався чогось иншого.
— Сюди!... — пошепки каже. Клавдія Петрівна, показуючи на перші двері.
Я мовчки відчиняю їх і входжу. Тут темно, тільки з коридора та трохи з сусідньої хати падає блідою смугою світло. Але двері туди зараз же хтось щільно зачиняє.
Клавдія Петрівна, хвилюючись і хапаючись, шукає сірників на столі, водячи, як сліпа, руками. Я мовчки запалюю свого сірника й подаю їй. Вона, таксамо хапаючись, бере і, щось про себе шопочучи, шукає лямпи, що стоїть на комоді.
