Кімнатка маленька, вбогенька, з синювато-сірими шпалєрами в рожевих, буйних квітках. Меблі простенькі, хисткі. І все покрито плахтами: і стіл, і канапка, і стіна, й підлога перед канапою та під столом. Ще дужче тхне пральнею.
Щоки Клавдії Петрівни знайомо палають цегляночервоним рум'янцем. Вона, своїм звичаєм, уся в чорному; струнка і гнучка; ні трішки не змінилась, наче ми ніколи й не розлучались. На її шиї довгий ланцюжок із чорних баньок, подібних до чоток.
— Сідайте, будь ласка! — таксамо пошепки каже вона й одходить до столу.
Я сідаю на канапі, яка пищить і зараз же впивається в мене чимсь гострим. Клавдія Петрівна стоїть, неначе не насмілюючись сісти в моїй присутности, й міцно стискує руки.
Я схоплюю за дверима сусідньої кімнати шопотіння. Значить, там є ще багато людей. Та, може, ніякої дитини зовсім немає?
— Він спить? — голосна питаю я. І мій голос чудно виривається з шелестячої, шопочучої тиші.
Клавдія Петрівна лякається і в ту ж мить хапливо, винувато каже:
— Так, спить!… Але, коли ви хочете…
— Ні, потім! Там хто? — киваю я на сусідні двері.
— Нікого! Сестра та Костя. Вони можуть піти в кухню.
— Ні, почекайте!
Але в сю хвилину чути в тій кімнаті тихі кроки, що ніби прокрадаються, й потім рипучий, обережний голос із коридору:
— Клаво! Ми будемо в кухні!
Таксамо обережно й несміло риплять двері у кух-