сестри, такої ж десь чудачки, як і сама Клавдія, без надій і перспектив у будучність! Що тут дивного, що вона, може, проти своєї волі, хотіла втримати мене цею дитиною?
Шапочка дужче притискує мою руку до грудей, немов показуючи, що нікому не віддасть мене. І зараз же, спустивши очі додолу, тихо каже:
— А... з ним як?
— Так, як я сказав. Звичайно, матеріяльно допомагатиму. Але не через те, що почуваю себе зобов'язаним. Коли б я в цьому вважав себе зобов'язаним, тоді й усе инше инакше було б. Просто з особистого чуття, співчуття до неї. Це найвірніще рішення питання.
Шапочка мовчить і дивиться мені на коліна. Я чую, що вона ще про щось хоче спитати.
— І ви… І невже ви зможете?
— Що саме?
— Віддати їй зовсім…
— А що ж я маю робити? Власне, я міг би ще запропонувати їй оддати його мені.
Я раптом помічаю, що ми обоє ввесь час уникаємо слова «дитина», «син». Це мене неприємно хвилює.
— Але ж я знаю, вона сина ні за що не віддасть. Одняти я не можу, я не законний батько, віднімуть і ще засудять за крадіж чужої дитини. Що ж іще? Жити з нею, як із жінкою?
Я усміхаюсь. Усміхаюсь так, як усміхнувся б, коли б мені запропонували стяти мою голову й жити далі в такому стані.
— Та ще тепер... — кажу я, нахиляючись до її голови.
Шапочка довгим, міцним потиском стискає мені руку і пригортається до неї щокою.