Я підводжу її й хочу нритягти до себе, але Шапочка напів заплющує очі і крутить головою.
— Ні! — неголосно каже вона і встає. — Не треба.
— Через що?
— Через те…
Я, не випускаючи її рук, дивлюсь угору на ледве схилене до мене серйозне, притихле й немов злякане лице, й нове, трівожне хвилювання закрадається в мене.
— Шапочко, а коли… почнемо наше життя? Коли? Га?
Шапочка, ніби сподіваючися цього питання, тихо, рівно каже:
— Коли ви влаштуєте й перевірите з… тою.
— Що ж улаштовувати й перевіряти? Все перевірене.
— Ну, остаточно й зовсім.
— Добре! Значить, це питання кількох днів. Тоді почнемо? Так?
— Так! — дуже серйозно й ледве чутно відповідає Шапочка й помалу визволяє мою руку. — А тепер я піду додому. Ви не проводжайте мене! Я хочу побути сама. Добре?
Я проводжаю її тільки до вихідних дверей. Вона майже не відповідає на мій довгий потиск, тихо та привітно усміхається і сходить униз.
Я довго стою й дивлюсь, як спускається все нижче та нижче біла, дорога, тепер близька-близька Шапочка.
|
|
Просто з суду я йду до Клавдії Петрівни. Дерева в матово-срібному пухові инею. Днина імлиста, але соняшна, через те на небі, на місці сонця, стоїть величезне жовте коло. Мороз не мороз, а холод
