заповнило всього мене, — тоді ніби чад устилає всі мої думки та почування.
— Ну, що ж, я не дуже настоюю на цьому, — кажу я, й мені здається, що мій голос дуже глухий, як зпід пальта. Клавдія все таксамо дивиться собі в чашку.
— І ти маєш, мабуть, рацію, дитину можна простудити. Я боюсь, що й у цій кватирі він простудиться, занадто вохко тут.
Клавдія зиркає на міхурці шпалер, на кутки, й заклопотано похитує головою.
— Страшенно вохка кватира. Для дитини це дуже шкідливо. Дати ще чаю?
— Ні, дякую!
— Що значить? Ти ж любиш чай. Я міцного.
— Ні, дякую. Так, так, неодмінно треба змінити помешкання. Ну, значить, нема чого дожидатися. Треба йти.
Тут Костя, який удає, що дуже занятий кубиками, прудко схоплюється й жалібно дивиться на матір.
— Ма-а-мо! А гуля-ать?
— Підеш з тіткою Олею.
— Еге-е! А вона скаже, що втомилась…
— Я можу посидіти й сьогодні, коли хочеш. Пів години часу я ще маю.
— Але, може, ти поспішаєш?
— Ні, ні, мамуню, Яків Василевич не поспішає! Даю, мамуню, чесну клятву, що не братиму в рот бурульок, тільки ти одягайся.
Він у радісному підняттю швидко-швидко говорить, хапає свої камаші, рукавички, тикає їх у руки Клавдії й нетерпляче подригує тоненькими ноженятами.
Але Клавдія вагається, ще не сміє, й помалу,
