мляво одягає Костю, поглядаючи на мене. Я бачу, що мені треба ще раз рішуче підтвердити своє бажання лишитися з Мікою. Але я не можу цього зробити і жду, що вона от-от скаже: «Ні, Яків Василевич поспішає, ми підемо иншим разом, коли прийде тітка Оля». Тоді я встану й піду собі.
І тут же виразно кажу собі: «Це момент, коли ти виносиш собі той, чи инший присуд. Вибірай!»
І мені хочеться, щоб вони вже швидче йшли.
Клавдія раптом перестає застібати камаші, підводиться й каже Кості:
— Я ж і забула, Костю: хутко треба годувати Міку.
— Е-е-е! — вибухає плачем Костя й сідає на підлогу, соваючи ногами.
— Костю, коли ти будеш ревти, я замкну тебе в кухню!
Я сиджу в чудному безвіллю й задубілости.
— Костю, Міку розбудиш! Годі, кажу тобі!
— Е-е, Міку, Міку! Все Міку. Ти обіцяла мені! Е-е!
Я рішаю.
— Хиба́ так скоро треба годувати? Пів години ж можна почекати. А Кості треба трошки свіжого повітря.
Костя затихає і сторожко дивиться на матір іще повними сліз очима.
Клавдія несміло каже:
— Але ж тобі, може, неприємно лишатися з дитиною?
— Через що? Навпаки. Я посиджу, почитаю.
— Ну, добре!
І Костя й вона відразу міняються й хапливо, ве-
