— Що таке, Панасе Павловичу?
Я підводжуся, здоровкаюсь і підсуваю йому фотель. Він гепається в його, важко сопучи, й починає шукати хустку по всіх кишенях. Його жилетка, застібнута тільки на горішній та нижній ґудзик, роззявляється від рухів, і видно білизну. Не знайшовши хустки, він забуває про неї й раптом, дуже кліпаючи, дивиться мені в лице. Потім одразу рішучим, грізним, але в той же час немов би зляканим голосом заявляє:
— Годі! Розводжуся з жінкою. Беретесь помагати? Але негайно, негайно! Зараз же, моментально!
— Берусь, Панасе Павловичу!
Я бачу, що говорити йому в цю хвилину про те, що розвід в один мент не робиться, нема ніякої рації.
— Чудово! — грізно стріпує він головою, від чого кільця підстрибують на спітнілому лобі. — Чудово! Буде з мене, буде!
— Що сталося, Панасе Павловичу?
З великим трудом мені вдається вияснити таку річ.
Варвара Хведорівна сьогодні вранці пішла до Олександри Михайлівни, влетіла до неї в хату і вчинила «принципіяльну» балачку, на закінчення якої вдарила дівчину по лиці. Після того спокійно вернулась на лоно сім'ї, де й стала піджидати Панаса Павловича. Ждала вона його в озброєнню своєї правоти і приготована як-слід, бо знала, що Панасові Павловичеві буде відомо про «балачку» з Олександрою Михайлівною раніще, ніж він прийде додому. Дійсно, Панаса Павловича викликано з ґімназії, де він саме мав лекцію. Він моментально погнав додому страшенно розлючений, з непохитним наміром «убить або, принаймні, скалічити цю паскудну гадину».
Яким способом він майже п'яним став, про це Па-
