нас Павлович розповів дуже невиразно: хотілось пити, ну, побачив по дорозі ресторан, зліз і випив. Та, окрім того, з такою особою, як його мила дружинонька, по-людськи балакати неможливо, коли хочеш добитися яких результатів. Випив він небагато: три чарки коньяку та дві пляшки пива, — пиво від згаги. Але досяг блискучих результатів; він балакав з Варварою її власною методою: загилив їй аж два ляпаси й заявив, що «рішучо, катеґорично й на завсіди розходиться з нею».
Панас Павлович то схоплюється, маючи намір побігати по хаті, то, зробивши кроків зо два і наткнувшись на шафу або стіл, знов сідає й дивиться на мене напружено кліпаючими очима.
— Ні, ні, я навіть радий цьому! Надзвичайно радий! — час-від-часу говорить він з лицем людини, що вистрибнула з пожежі й не має чого радіти.
— Принаймні, тепер уже справжній кінець усьому. Ні, ви тільки подумайте, подумайте, який це жах: дев'ять – десять літ прожити в одній кімнаті з чужою людиною; з ворогом спати на одній постелі й безперестанку боротися з ним за всяку дрібницю, за кожний свій крок. Га? Чорт зна, що таке! Незрозуміло! Тільки в людей можуть бути такі безглузді, дикі ситуації. Ні, я радий, що так вийшло, я радий!
Він сідає з виглядом людини, що покінчила з цим питанням, і з полекшенням одкидається на спинку канапи, немов даючи собі, нарешті, спочинок. Але вмить усім тілом перехиляється до мене і, блискаючи склом пенсне, шопоче:
— Та ви знаєте, що вона примушувала мене брать хабарі? Знаєте? Так, так, хабарі! Від учнів, од їхніх батьків. Я особисто не брав, я навіть удавав, що не
