простую до Сосницьких. Чую надзвичайну легкість, піднесення, бадьорість.
Але перед самим їхнім будинком мене зупиняє думка: а що, як не мій Андрійко?
І відразу стає нудно, аж млісно від огиди; одначе я входжу в сіни дому й помалу виходжу нагору. Тепер уже сам не знаю, на віщо йду, що казатиму, але для чогось усе-таки йду.
Покоївка здивована. У пані голова болить. Але сказати, розуміється, можна.
Нова покоївка. На вішалці висить пальтечко Андрійка; один рукав вивернений. Кашкетик із поломаним гербом, на маківці горбик, слід від голови.
Швидкі, дрібні, з сухим пристуком, знайомі кроки. На порозі їдальні з'являється Соня в рожевому пенюарі з короткими рукавами і з обмотаною рушником головою. На мене дме якимсь лікарством.
— Що таке?! — шопотом, злякано й непорозуміло каже вона.
— Нічого, ти не турбуйся!... — ніяково усміхаюсь я. — Я тільки хотів би побалакати з тобою.
Соня деяку хвилинку стоїть мовчки; не знати, чи розгубилась, чи бореться з хвилюванням. Потім рвучко повертається й увіходить у кімнату.
— Добре!... — хрипко кидає вона до мене.
Я роздягаюсь і входжу за нею. На столі стоять скляночки й коробочки з порошками. Тут же недописаний лист, перо й каламар, який я подарував їй на іменини. Соня прибірає все це хутко обома руками й несе у спальню. Від коротких рукавів її руки здаються тонкими, дитячими.
Вернувшись, вона сідає біля столу й, не дивлячись на мене, говорить: