— Що скажеш?
Рушник вона скинула. На чолі, червонім від води, злиплось волосся. Під очима жовтяво-сині западини.
— Голова болить, Соню? Може, иншим разом? Ти вибач мені, я не…
— Ти хотів про щось говорити? Я слухаю.
Знову це почування вини в мене! Я сам помічаю, що вигляд у мене не мій: боязький, ніяковий.
— Так от, бачиш, Соню... Я тільки-що мав неприємну сцену з Дмитром…
І я розповідаю їй про зустріч у клубі. Соня слухає, дивлячись кудись під шафу і кривиться. І невідомо, чи від болю голови кривиться, чи від оповідання.
— Ти не можеш сказати мені, через що він такий? — питаюсь я.
Соня притуляє по два пальці до висків, заплющує очі й жорстко говорить:
— Він ревнує мене до тебе.
Я мовчу, потім тихо, з усиллям питаюся знов:
— А… більш нічого? . . Андрійко тут не…
Я зупиняюсь і чекаю. Соня спускає руки, розплющує очі й дивиться просто мені в лице. Який вимучений, тужний, зацькований погляд! Я каюсь, що запитав.
— Не знаю! . . — шопоче вона й одводить очі.
— Ви балакали про це?
— Ні!
— Він підозріває?
— Не знаю!… Він б'є мене…
Я швидко для чогось підводжусь і зараз же сідаю знов.
