село крутив нею і кричав щось. Розібрати не можна було, що він саме кричав, але чути, щось веселе і завзяте.
— Та чий він? — питалися кругом.
— Федько, Івана типографщика син. Халамидро звісне.
— Ну й пробийголова… Ач яке виробляє! Ах, ти-ж Боже наш!
А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впірався палицею і перестрибував через водяні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалось ось-ось налетить на його ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашинки-хлопчика. Але комашинка, якимсь чудом, ловко видряпувалась на самий гребінь кучугури, скоренько зїзжала з неї і бігла знову з крижини на крижину.
На березі було тихо. Хлопчики замерли з роззявленими ротами і широкими очима. Старші хвилювались і пильно слідкували за кожним рухом „шибеника“. Як той щось замнеться, так всі зараз затурбуються, де-які починають кричати всякі поради:
— Вправо! вправо бери, сукин син!
— Куди вправо? — махає на порадника другий рукою. — Там вода, хай жде: друга крижина підпливе… Не рушся, стій на місці!
На щастя, Федько не може чути ніяких порад і щасливо добірається до берега.
Хлопчаки починають од щастя пищати, боротись, кидати камінням у кригу. Дорослі легче зітхають і, хитаючи головами, лають Федька-халамидника. Але в лайках нема ні злости, ні досади. Ловкий хлопчак, що й говорити. Як пробрався, собака, га?
