Федько з того боку махає надітою на палицю шапкою. Той беріг пустий, бо туди не можна пройти з улиць — чиїсь мури і тини.
— А як же він назад добереться? Невже знов по крижинах?
— А так і є, він знов по крижинах!
Справді, Федько стрибнув на крижину, потім на другу і знов на березі усі притихли, слідкуючи за одчаянним хлопцем. Ніхто вже не кричав порад, ніхто не лаявся, тільки не зводили очей з маленької комашинки, яка дряпалась, бігала серед страшних сірих крижин, стрибала, метушилася. Така маленька комашинка, а як вона ловко, безстрашно обдурювала величезні шматки льоду, що з тріском лізли на неї, немов збірались розчавчити нахабне живе створіння. Як се створіння топтало ту сіру купу криги і ще навіть часом вимахувало своєю малюсенькою паличкою.
— Ну, й шибеник! — зітхав хто небудь, як Федько видряпувався з скрутного місця.
А „шибеник“ все ближче й ближче присувався.
Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бігають на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. Найшов. Вперся палицею. Палиця сприснула. Ударив дуже в лід і знов уперся. Стоїть добре. Раз! і вже на другій крижині. Жилаве чортове хлопча. Стриба, як кішка.
І от хлопча уже на березі. Круг його крик, писк товаришів. От-це молодець так молодець. От як треба!
— Ну, щастя твоє, що ловкий! — качають головами дорослі. Але не лають і не сердяться, — що говорити такому зайдиголові!
Толя аж задихався, дивлячись, як Федько перебірався по крижинах. Оченята йому розгорілися, серце билось
