— Держись, Федю, держись, нічого… Ех, держись ще трошки! Браво!
Федько був весь синій од холоду і того, що держався зубами за пояс. Але, як тільки витягнули його на тверде, він став на ноги і почав швидко-швидко топати й махати руками. Вода лила ся з нього, зуби йому цокали, але він на те не вважав.
— Нічого, не перший раз, я сеї зими три рази на льоду провалювався. Треба тільки бігати.
Але йому не дали побігати. Десь узялись папа й мама Толіни, а з ними мати Федька. Толя, побачивши їх, затрусився і з криком та плачем кинувся до їх.
— Папочко!… Мамочко!… Я не винен, я не винен!…
Але папа й мама не дали йому говорити. Схопивши його під руки, шарпнули й потаскали до дому.
Мати Федькова теж схопила Федька і так турсонула, що з того аж бризки посипалися.
— Додому, ироде! Ось я тобі покажу! І знову так потягнула, що Федько мусів бігти за нею. Такою блідою й лютою Федько ніколи не бачив свою матір.
А попереду батьки тягли Толю, який весь час спотикався, щось кричав і голосно плакав. Батьки йому щось одповідали і шарпали так, що Толі кілька разів спадала з голови шапка.
Раптом вони зупинились і підождали Федька з матіррю.
— Він був на льоду? — грізно звернувся батько Толін до Федька. Федьку було дуже холодно, зуби йому не переставали стукати, все тіло боліло од шарпання матері, але він все-таки встиг помітити, що у батька Толіного аж слина запеклася на губах, а очі налились кровю. А Толя з жахом задирав голову то до мами, то до папи і жалібно говорив:
