— Ну, говори ж, Федьку! — нетерпляче сказав батько Толін.
Федько одвів очі од Толі, похилився і тихо сказав:
— Повів…
— І пхнув його на кригу?
— Пхнув…
— Паршивець же ти! — крикнув Толін батько і сильно хляснув Федька по лиці. А потім повернувся до Федькової матері і сказав:
— Надіюся, що на сей раз чоловік ваш покарає його, як слід… Инакше, лучше очистіть мені кватирю.
Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толін батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала вже і жаліла його.
А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.
— Ага, бухикаєш, кашляєш, идоле? — обзивалась од печи мати. — Підожди, підожди, візьме тебе чорт… Ось нехай ще батько прийде та погріє ще ремінем. Що, єсть жар?
— Єсть… — тихо одповів Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли дивні жовті й зелені плями.
Коли батько прийшов і мати стала йому росказувати, Федькові в очах уже було зовсім жовто і голова була страшно тяжка і гаряча; така була тяжка, що не можна було держати її на плечах і хотілось покласти чи на стіл, чи на землю, чи хоч у піч, — аби покласти.
Мати говорила, але Федько навіть не слухав і не памятав вже нічого. Він тільки як крізь сон бачив, що татуньо щось страшенно став лютий, такий лютий, що аж говорити не міг і тільки хапався то за горло то за ремінь.
