Потім Федька поклали на стілець і били вже як слід. Але Федько й не сей раз навіть не скрикнув. Тільки як батько пустив на мент руку, якою держав його, Федько впав до долу й не рушався.
— Встава-ай! — ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була така гаряча, а лице сина було таке дивно спокійне, що батько кинув ремінь і нахилився до Федька. Федько вже нічого не чув і не бачив.
А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до памяти, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомним. А в непритомности когось просив, комусь грозився і все чогось допитувався у Толі.
Батько й мати не одходили від його постелі, трусились і мовчки боролись з смертю. Але смерть поборола.
На четвертий день Федька ховали. На кладовище ішли хлопці зо всіх сусідних улиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.
А Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до уличних хлопців.
А йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника.
Коли Федькова труна сховалась за рогом улиці і не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі і побіг гратися з чижиком.
Сього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.
