Так. От тепер уже кінець!
Живжикуватий ротмистр подув на мій підпис, задоволено потер руки й звернувся до двох жандармів, що стояли біля порогу.
— В камеру для арештованих!
І хитнув на мене головою. А салдатам коротко кинув:
— Ви можете йти.
Салдатики хапливо покрутились наліво кругом і, не глянувши на мене, поспішно вийшли. Яке їм діло до мене? Вони своє зробили, у „старшого“ є „бумага“ за обшлагом рукава, арештант не втік, начальство ще, диви, „благодарность“ скаже. Раз-два! Весело затупотіли їхні ноги у сінях. А мене двоє жандармів повели через усю станцію в камеру. На пероні було пусто, тільки заклопотано і прудко ходив якийсь панок в жовтих черевиках. В тім панку не було нічого особливого, але, глянувши на його, я почув, як мені по тілі ознобом пройшла туга. Я почув, що мені, дійсно, кінець. Нічого надзвичайного не було в тім панку, але він був похожий на одного „сватка“ зі Львова. А „сваток“ той теж нічого визначного не мав у собі, він колись позичив у мене двадцять корон і завжди якось непомітно умів зникнути з моїх очей.
