Але тут на пероні між двох жандармів, я раптом почув, який любий, який близький став мені „сваток“. Як зворушливо мило він позичав тоді у мене двадцять корон і присягався, що на другий день — „пункт?“ — принесе мені їх! О, як би я хотів мати спромогу що дня позичати йому по двадцять, по сорок, по сто корон. Я б навіть не ходив у ту кавярню, де він за ті гроші пив би свою каву з „тістечками“.
— Не останавлюватьця! Не останавлюватьця!
Жандарм навіть злегка підпихнув мене.
То правда, — чого зупинятись? Прощай, мій любий alter-сватку в жовтих черевиках!
По рельсах ходила чорна курка з обвислим червоним гребінем. Вона собі спокійнісенько, немов на затишному смітнику, ходила між рельсами, щось збірала. Дурна курка.
Смішна, глупа курка, як би я хотів бути на твоєму місці!
— Не останавлюватьця, вам говоритьця. Що там любопитного такого?
Справді, що там „любопитного“ в тому, як по рельсах вільно, неначе бавлячись, бігає паровоз? Або в тій далекій смужці лісу на обрію? Якась Галичина, країна визиску, насильства і нужди.
Швидче в камеру!
— Направо! — підказав мені ззаду той же жандарм, а другий швиденько випередив мене і озирнувся.
Але я зупинився ще раз. Мені хотілось подивитись на небо. В йому нічого не могло бути „любопитного“, я це знав, але все-таки хотілось глянути, яке то воно синє та чисте, та глибоке.
І не довелось: озирнувшись, я вступив очима як раз в лице заднього жандарма. Воно дивилось на мене
