з таким виразом що я проти волі мусів зупинитися на йому.
Ось давно вже поділила нас слояста стіна часу, багато в мозговій фотографії перебувало всяких облич, а те лице, на порозі дверей, так і стоїть мені перед очима, немов живе. Виразно бачу трохи підняту верхню губу і рідкі, великі зуби. Борода посмикана, чорна, з сивиною на кінцях. Ніс придавлений, широкий. Але головне — очі. Маленькі, калмицькі, заглиблені, вони на мене дивились з такими чуттям, з яким може дивитись, наприклад селяни, піймавши злодія в коморі й ведучи його на розправу.
— Просим покорніше! — повів він, памятаю, рукою на сходи, що вели кудись угору.
Іронія не з веселих!
— Степанюк, іди вперед!
Степанюк мовчки хитнув мені білявим, змученим лицем і пішов по сходах.
А за мною важко затупали ноги „калмик“. Симпатична фіґура!
Та і місце, куди вони мене вели, цілком пасувало до мого начальства. Брудні, понурі сходи, сірі казенні стіни. Що дивного буде, як ми раптом опинимось перед якоюсь ямою, куди вони мене й запросять плигнути вниз головою або як я собі вже сам схочу.
Та й то ще добре. А як „калмик“ почне по шматочку мене туди спроважувати, — одріже руку й кине; потім другу — й знов кине, так до кінця. А як одрізатиме голову, — з жалю зітхне, що так хутко кінчився я.
У всякому разі, судячи по очах, настрій „калмика“ був відповідний до того.
— Ключ єсть? Одмикай.
