Яма не яма, а… щось, може, й оріґінальніше за яму.
Перш усього на мене війнув дух „параші", цвілі салдацького хліба; теплий густий дух, як вода в стоячому ставку у спеку.
А коли я, підпихнутий „калмиком", ввійшов в середну, то аж тоді вже почув, що ось де справжній кінець. Тут уже не могло бути ніякого сумніву!
В сій… ямі не було кутків. Вона була вся кругла, як баня на церкві, як шапка, якою накрили молоденького горобчика. Вікон також не було, стільки внизу під столом була дірка схожа на скибку коло мутного світла. Та дірка виходила, — як я потім довідався, — на перон і як раз під покривлю його. Справа — ліжко, над діркою стіл проти ліжка канапа, коло дверей „параша".
— Так… — сказав я і сів на ліжко.
Щож далі?
Жандарми для чогось зазирнули під стіл, канапу, ліжко, пошепотіли між собою і „калмик" вийшов. Степанюк лишився. Позіхнувши, він скинув кашкета, обережно поклав його на канапу, а сам сів поруч з ним.
Я сидів і наче ще чогось чекав. Не може ж бути, щоб отсим усе й скінчилось. Для чогось же мене підстерегали, ловили, вязали? Для чогож же хвилювались вони, дивились на мене очима позними ненависти?
— Мене довго тут держатимуть? — спитав я Степанюка.
— До надлежащого розпораженія, — зітхнув і гикнув Степанюк. (Він усе зітхав, гикав і понуро задумувався).
— А коли ж то розпоряженіє буде?
— Со временеєм…
Арештований, яко галичанин, я повинен був не зрозуміти, що він сказав.
— Що то значить „со временєм"? Я по російському не розумію.
