— Кода нада говорю, тада й розпорадиця… От то і значить…
Він знов гикнув.
— Ви, часом, не з дохтуров? — спитав він несподівано.
А що таке?
— Та от страдаю желудком… Гикавка і зморює так, що просто пропадай… Ссе день і ніч у желудку…
Ах, бідний хлопе! Мене теж ссало, тільки не в желудку, а в грудях. І теж мабуть, буде й день і ніч ссати.
— Ні я не з дохторів… — сказав я і встав. Кругла шапка гнітила мене, мені було тоскно, душно.
— А иншої камери немає тут?
Жандарм мовчки покрутив головою, — він був занатий своїм ссаням в желудку.
Так. Що ж робити?
На столі стояла величезна карафка з водою і шклянка Я налив води, випив. А далі?
— Слухайте, може б ви мені принесли книжок і лямпу?
— Не полагається книжок… — глухо одповів жандарм.
І знов, яко галичанни, я не зрозумів його.
— Що то єсть „не полагається“.
— Ото, що сядьте та сидіть.
Він змінив позу, витягнув ноги і схилив голову на бік. В ямі була напівтьма, але я бачив все таки, що чоловікові погано.
Я замовк і знову сів на койку. Чути було, як чохкав і клацав колесами паровоз на станції, під вікнами хтось кричав і здалеку йому одповідали. На путі мабуть і досі ходить та сама курка, а хазяйка десь шука її. А шукаючи стрілася з сусідою й заговорилась, мрійно поклавши руки під грудьми. На парозозі стоїть замацапурений машиниста й задумливо дивиться на курку.
