Нитка вже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нічого, розсотуй далі.
Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій все далі й далі вється в небо, стає менше та менше.
— Телєґраму давай!
Пускається телєґрама. Біленький папірчик начіплюється на нитку і підсовується трошки вгору. Вітер підхоплює — і пішла телєґрама. Ось зачепилась за вузлик і пручається; виривається, от трохи не крикне вниз „не пускають!“ Але тут треба шарпнуть нитку. Вітер знов підхоплює і попливла знову вгору біла вісточка. Ось уже вона недалеко, вже вона в тому місці, де навіть Гаврик не може бачити нитки. Ось-ось змій прочитає телєґраму.
Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить. Він міг би підійти тихенько, так що й не почув би ніхто, — але Федько того не любив. Він ще здалеку кричить:
— А ну, гей там, давай сюди змія!
Буде однімати. Федько іде змія однімать.
Руки в кишені, картуз на бакир, іде не поспішає. Але тікать і не пробуй, Федько усяку собаку випередить.
Хлопці починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?
— Давай змія! — підходить ближче Федько.
Гаврик кривить губи і хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на Федька.
Спірка піднімає з землі камінь і кричить:
— А ну, підійди! А ну!
Але Федько навіть рук не виймає з кишень і таки підходить.
— Давай сюди змія!
