Тут він уже вийма руки з кишені, бо Спірка затуляє собою Стьопку і підніма руку з камінем. Але сам Федько каміня не шукає, він тільки дивиться за Спірковою рукою.
— Даєш змія?
— А се твій змій?
— Одніму, та й буде мій.
— Овва! Задавака! Так і провалю голову, тільки підійди.
— А ну бий!
Федько навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили камінем. Чуб йому стирчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають.
А Стьопка зсотує, а Стьопка зсотує! Змій тільки диркає далеко вгорі та шарпається і не розуміє нічого, що там сталося в низу, чого його так скоро тягнуть назад.
— Ну, бий же! Ех, ти! — боїться… Я он без каміня, на вас трьох.
— Льонька, Ва-а-сько! — раптом кричить Спірка. — Сюда-а!… Федько змія однімає!
Але Федько вмить зривається з місця, налітає на Спірку, ловко підставляє ногу й кида його на землю. Тут же підскокує до Стьопки, хапа нитку і рве її до себе. Нитка тріскає, змій диркає, Гаврик плаче, а Федько намотує нитку на руку і помалу задом іде додому. Вигляд у його гордий, Спірка і Стьопка кидаються на його, очі аж горять, шпурляють каміння, але Федько тільки угинається й регоче.
— Халамидро! Ну, не попадайся ти на нашій улиці! Босявка! Зараза!
А Федько все йде та й іде. Змій уже його.
Але тут, буває, візьме й зробить несподіване. Коли вже хлопці далеко і не можуть йому нічого зробити, він раптом вертається і віддає змія. Навіть принесе ще своїх ниток і дасть.
