— На твого змія! Думаєш, мені він потрібний? Схочу зроблю з цілого листа. Тато з типоґрафії принесе червоної бумаги, так он якого зроблю…
Але так не часто буває. Частіш кінчається тим, що хлопці біжать до дому, жаліються, а їхні тато чи мама ідуть до Федькової матері і теж жаліються. А Федькові ввечері вже прочуханка. Але й тут Федько не як всі діти поводиться. Він не плаче, не проситься, не обіщає, що більше не буде. Насупиться і сидить. Мати лає, грозиться, а він хочби слово з уст, сидить і мовчить.
Приходить тато з роботи. Він стомлений і сердитий. Руки сиві од олова літер, які він складає в друкарні. Щоки теж ніби оливом налиті, худі-худі, а борода на їх така рідка, що видно крізь неї тіло.
— Що? Вже знов? — питає він, глянувши на Федька.
Федько ще більш насуплюється й починає колупати пальцем кінець столу. А мати розповідає.
— Правда то? — питає батько у Федька.
Федько мовчить.
— Кому ж я говорю?! Правда те, що мати каже?
— Правда, — тихо одмовляє Федько.
— Скидай штани.
Федько мовчки встає, скидає штанці й чекає, похиливши голову.
Батько здійма з себе ремінь, кладе Федька на стілець і починає бити.
Федько здригується всім тілом і шарпа ногами.
— Лежи!! — кричить батько.
— А кляте-ж яке, а кляте! — сплескує руками мати — хоч би-ж попросило тата, хоч би заплакало. Камінь, а не дитина! Сібіряка якийсь…
