Вибивши „сібіряку“, батько вийма з кишені дві або три копійки й дає йому.
— То тобі за те, а се за те, що правду говориш…
Федько витирає сльози, що виступили з очей, бере гроші і ховає в кишеню. Він за ремінь не сердиться, — він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо, справді, не брехав. Як би він схотів, то міг би одбрехатися, але Федько брехати не любить.
Не любить також Федько й товаришів видавати.
Батько й за се Федька хвалить, а мати так само сердиться.
— Так, так потурай йому, давай йому гроші, давай. Він навмисне робитиме бешкет, щоб правду сказать. Розумний батько, учить сина. Замісць того, щоб повчить його за те, що покриває других, він хвалить…
— Нічого, стара… За все бить не можна. За що бити, а за що й хвалити…
— Так, так! Хвали його, хвали…
А найбільше Федькові доставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Се була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив на двір трошки боязко, жмурився од сонця і соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але сей халамидник неодмінно спокушав його і бідненький Толя приходив до дому задрипаний, подраний, з розбитим носом. Мати його, жінка чула і теж делікатна, трохи не вмлівала, бачачи таким свого Толю.
— Де ти так убрався?! Хто тебе так? — жахалась вона.
Толя, плачучи, казав, що він невинен, що Федько його призвів на те.
