В той же вечір батько Федьків допитував уже „сібіряку“:
— Ти лазив з Толею драть горобців?
— Лазив.
— Ти порвав йому штанці?
— Він сам порвав. Не вміє лазить, а береться. Хай не лізе.
Але тут вмішувалась мати.
— Та як ти смієш так говорити? То дитина благородна, ніжна, а ти, мужиченя, з ним так, як з Стьопкою. Та через тебе нас з кватирі виженуть… Щоб ти не смів підходити до його, мурло ти репане. З свинопасами тобі гратись, а не з благородними дітьми. Нещастячко ти моє! І за що мене Бог покарав таким сібірякою?… А батько нічого йому й не скаже; роби, синку, що хочеш, бий дітей, хай нас виженуть з кватирі…
Батько мовчить і хмуро дивиться в вікно. На дворі вечір. З вікон хазяйського дому ледве чутно вибиваються звуки ніжної музики. Тепло і затишно там. Батько Толін десь похожає собі по просторій хаті, задумливо слухаючи музику. Тут же, мабуть, Толя, чистенький, ніжний з щічками, як проскура. Мати грає. Ні сварок у них, ні бруду, ні клопоту. Пожильці їм знесуть плату за квартирі, мужики за землю грошей привезуть. Їх ніхто не вижене з кватирі, хоч би Толя як обидив Федька.
— Скидай, сучий сину, штани! — раптом грізно звертається батько до Федька.
Федько з-під лоба дивиться на тата.
— За віщо? — ледве чутно питає він.
— За те, що водишся з благородними дітьми. Я тобі, паршивцю, скільки раз казав: не смій з панами водитися. Не кумпанія вони тобі.
— Та я з ним не водюсь, він сам лізе.
