Толі холодно і страшно, але він не хоче, щоб його звали бабою. Він сходить з ґанку і обережно іде до хлопців. Ніжні, випещені ніжки його спотикаються, брудний потік залива бархатові штанці, дощ враз вимочує акуратно зачісане волосся і курточку. Спершу від сього холодно, але потім робиться так славно, мило. Толя од приємности аж вищить і пацає ногою по воді. Хлопці теж кричать і, схопившись за руки, біжать униз. Толя посередині.
Ввечері Толя хворий, гарячий лежить у постелі, а Федька кладуть на стілець і луплять.
Наставала весна. Сніг зробився жовтий і брудний, а лід на річці такий, як намочений сахар. Потім почали текти річечки по вулицях і стала парувати земля на сонечку.
Раз під вечір Стьопка, Грицик, Спірка та инші хлопці пускали кораблики по вулиці.
В сей час вийшов Толя на ґанок і дивився на їх. Він сам не пускав, бо йому строго заборонено було гратись з вуличними хлопцями, але стояти на ґанку можна було.
Раптом звідкись прийшов Федько. Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті. Але він весь сяяв і махав величезною палицею, яка була вдвоє більша за його.
— Хлопці! А де я був! — закричав він ще здалеку.
Всі кинули кораблики і підбігли до його.
— А де? А де?
Федько ловко заткнув палицю в купу мокрого снігу, зняв шапку і витер піт.
