— Та на саму кригу полізеш?
— А-то-ж куди! От і палиця вже є, — показав Федько на застромлену палицю. — Весело на кригах! Я бачив, як торік їздив Антошка… Та я тоді не достав палиці… Гайда завтра разом? Га?
Спірка й Стьопка почухались: у школу треба.
— Е, в школу! один день пропустимо, от біда велика!
Толі страшно було слухати такі розмови, але він не мав сили одійти.
Хлопці почухались і таки рішили іти завтра до річки. Умовились, що всі троє зійдуться на сьому самому місці рівно о восьмій годині.
Коли Федько прийшов на другий день на призначений пункт, він застав там Спірку, Стьопку і… Толю. Толя був увесь закутаний у шарфики, з-за яких визирав тільки кінчик носа та оченята. Оченята йому були якісь чудні, не то винуваті, не то злякані.
Федько Толі здивувався.
— А ти чого? Може, теж з нами?
Толя трошки почервонів і сказав:
— Я тільки підійду подивлюсь, а потім піду в школу.
— Іди, дивись, — згодився Федько і почав витягати з снігу палицю. Він її сховав туда ще вчора ввечері.
Палиця чудесна була! На кінці гостра, ще й з гвіздком, як устромиш у кригу, не позковзнеться. Книжки Федько привязав собі на живіт і закрив кожушком. Смішно було дивитись, що він став такий пузатий.
— Наче твій тато… — сказав Спірка Толі.
То була правда, сам Толя се бачив, але йому все-ж таки досадно стало. „Тато“… Зовсім не „тато“, а „папа“. А потім, що ж тут такого, що у його папи більший живіт, ніж у їхніх тат? Бо його папа богатий, от і все.
