зібрання. А посеред усіх ораторствує Недоторканий. Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: «революція, резолюція, конституція, інтеліґенція»! Чи то ж чувано було коли вперед, щоб у вагонах робилось отаке. Вперед, бувало, їде собі чоловік спокійно, тихо, побалака з сусідом про врожай, або про бурську війну, і кров йому спокійна, печінка не болить, і на душі спокійно. А тепер тільки й чуєш: «убито стільки то», «поранено стільки то». Або: «конфіскувать землю без викупу!» — «Ні, з викупом!» І товчуть собі, а нема того, щоб подумати, що може кому од таких слів, чи з викупом, чи без викупу, серце рветься надвоє. А дядьки наші? І собі туди ж, набрались розуму, мурляки! «Треба — каже — по закону робить: як усім, так і панам; не з торбами ж ходити їм. Дать і їм стільки землі, як і всякому, хай обробля». Як це тобі подобається? Ой, жінко, жінко! Казав: «продаваймо землю, поки не пізно». Ні, «пождемо ще трохи». Нуда, здається дождемось ми. Послухала б ти, що у нас тут у вагоні говорилося.
— Україна спасла Росію! — кричить мій Недоторканий.
— Почему же Україна? — питає його якийсь білявий студент.
— Бо Росія ще спала, як наші селяни в 1902 році підняли повстання.
Я так і задубів. Чи не сказився чоловік: найшов чим хвалитись.
— Ізвінітє, — каже студент. — Ви ошібаєтесь.
«Ага! — думаю — найшовся таки благорозумний чоловік». І що ж би ти думала?
— Ізвінітє, — каже, — революціонниє дєйствія бивалі в Россії єщо раньше полтавскіх безпорядков. Єслі уж говоріть о спасєнії, то спасла Россію только інтєліґенція і народ.
