— А наш брат-галушка мовчить… Та чухається… А кацапня хазяйнує собі… Культуру свою…
— Барін! Мнє нєкогда… Ідтіть нада, второй звонок, — несміло перебива його багажний.
Недоторканий грізно дивиться на нього.
— А ти по-своєму сказати мені не вмієш?
— Я, барін, человєк занятой… Позвольтє за труд… Мнє нєкогда політікой заніматься…
— Ні, стій! Я тебе не про політику.
— Данило Івановичу, — вмішуюсь я: — бог з ним, пошукайте злота.
— Ні-ні! Підождіть. Треба вчить. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?
Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.
«Ах, ти ж боже мій! — думаю. — Знову скандал буде».
— Данило Івановичу! — благаю вже: — та пустіть чоловіка.
— Ні, підождіть… Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, хто матір свою забуває? Га?
Б'є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице й рішуче говорить:
— Позвольтє, барін, за труд, а то я жандарма буду звать. Что ето такоє в самом дєлє.
Зачувши «жандарма», я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він умент зникає.
Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зідхаю й починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую, чийсь знайомий голос вигукує:
— Україна спасла Росію!
Я розплющую очі й озираюсь. І уяви собі, коло нас цілий мітинг. Десь набрались селяни, студенти, робітники, якісь панки, жиди, словом, чисте народнє
