Три постаті закам'яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.
— Хто йдьоть, питаю? Слиш?! — знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.
— Кидайте мішки… — поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив:
— Свої.
Коло вагонів щось заходило.
— Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?
— На станцію йдемо…
Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатися до них. Передній зараз же поспішно рушив уперед, а за ним задні.
— Стой!… Підожди! — зачувся за ними ще більш насторожений голос і хода постаті стала частішою.
— А чого нам ждать? Нема часу…
— Говорю, стой, бо стрілять буду…
Передній зупинився, а за ним і задні. Постать підійшла зовсім близько, так що видно було навіть якусь палицю в руці і темну бороду.
— Ну, то що буде? Драстуйте! — спокійно обізвався передній.
Постать не одповідаючи, мовчки стала близько придивлятись до їхніх лиць, до одежі, до рук.
— Що, знакомі може? — суворо, знехотя бовкнув середній.
— Да, знакомі… — теж суворо одповіла постать, не перестаючи придивлятись до них. Потім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота й різко, несподівано засвистіла.
— А то що буде? — стурбовано і швидко спитав передній.
Постать, не одповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі
