до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло них. Тільки вітер цікаво терся коло їх та зорі напружено моргали одна одній.
— А бога ти не боїшся, чоловіче? — тихо, з сумним якимось жалем промовив передній. — Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандарів?
Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.
— Бог богом, а служба службою, — твердо й холодно промовила вона. — Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будь-то йшли. А впослєдствії оказалося, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно! А сторож одвічай за них.
— Та ото й ми б то по зерно, чи що?
— Та хто вас знає. Ось жандар подивиться.
Було тихо.
— Ех!… — зідхнув передній — Люди!… У самого ж, може, діти голодні… Зараз жандар. А може оті хлюсти не їли три дні? Оті самі що панське зерно виточили?… Га?
Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз же десь не дуже далеко одповів хтось. Троє людей, було, заворушились, а потім понуро застигли.
— Да! — раптом злісно заговорив сторож. — Якби не діти, то, може б, я й не лазив отут та не ганявся за вами чортами…
Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.
— Ви з голодного села? — суворо спитав сторож.
— З голодного… — знехотя одповів передній.
— З Кирасировки чи з Водяного?
— З Водяного…
— По зерно йшли?
— От йому це зерно?… — суворо, злісно вирвалось у середнього. — А хоч би й по зерно, то що? Докажеш?
